Міграція із провінції в столицю була, є і буде. У деяких регіонах, кажуть, примусово відловлюють людей просто на вулицях і відправляють у Київ на високі державні посади.

Але їх одразу селять в казенні квартири. А як стверджує неофіційна статистика, мільйони тих, що мають прописку по всій Україні, мешкають у Києві – в орендованому житлі. Столичні «правила зйому» можна розглядати як узагальнену концепцію проживання українців у своїй державі.

Чи відчуває себе громадянин України «корінним» на її території? Переважно - ні. Ми у своїй країні живемо в статусі «понаєхавших». Якщо умовно позначити людину, яка знімає київське житло, як «Орендар», а людину, що просто живе в Україні, як «Громадянин», можна провести наступні аналогії.

Життя в очікуванні дива. Орендар не допускає можливості, що до смерті переноситиме клунки з однієї чужої квартири на іншу.

Звісно ж, він надіється на те, що в один прекрасний день отримає великий спадок від невідомого досі канадського дядька. Або мріє про виграш у лотерею (хоча білетів пачку не купує), або про стрімку кар’єру та збільшення зарплати до спроможності купити власне житло, або про не менш стрімке падіння цін на це житло... Варіантів фантастичного збагачення безліч.

В свою чергу, Громадянин щиро сподівається, що Україні допоможе Європа (менш популярний варіант – Росія, ще менш популярний – Китай). Власноруч економіку нам не підняти – держбюджет маленький, влада погана, а от лише потрапимо в ЄС – і запанує рай, точно як на картинках з журналів Свідків Єгови.

Пасивне сприйняття побуту. Коли в Орендаря починає відклеюватися шпалерина чи відкручується шуруп у тумбочці, швидше за все він або зовсім не буде доводити до ладу, або зробить це, коли воно впаде на голову. Бо ж не своє. Інстинкт власника – відсутній.

Так само пересічний Громадянин не робить нічого, щоб покращити (принаймні, не псувати) місто, в якому живе, дороги, парки, транспорт і т.п. Бо вважає, що все одно усе забрали олігархи. Або що воно і так в поганому стані. Найяскравіший приклад – це позиція-виправдання своєї незаконної поведінки - «така в нас країна», «всі порушують».

Безправність. Орендаря легко може вигнати з квартири її «хазяїн», адже майже всі договори оренди не оформлюються належним чином. Життя в «зйомній» квартирі – це життя в напрузі, це залежність від бажань власників цього житла, як і життя в Україні – залежність від примх влади та інших масонів. Орендар не може вплинути на неадекватно високу ціну оренди,

Громадянин не може вплинути на такий же розмір податків. Громадянин безправний, бо майже всі закони, що захищають його права, складні у реалізації, а рабська психологія не дозволяє добиватися справедливості. У квартирі Орендаря часто стоять старі радянські меблі. Громадянин часто керується старими радянськими принципами і звичками.

Ілюзія власності. Орендаря не цікавить тема власності загалом, але він дуже прив’язаний до матеріального. Орендар живе не у своїй квартирі, йому байдужий стан під’їзду, не надто хвилюють тарифи на комунальні послуги чи забудовники під вікнами – адже він може в будь-який момент переїхати у інше, благополучніше місце. Насмітити там – і переїхати ще далі.

В той же час Орендаревий інстинкт власника сублімується у придбання гаджетів, різноманітної техніки - кому що по кишені.

Громадянин теж не відчуває себе господарем на своїй землі, але так само має схильність до накопичення речей – вони дозволяють відчувати хоча б ілюзію власності.

Величезна кількість власників житла зараз – це люди старшого віку, які отримали свої квартири ще за совкових часів. Молодь житлом не балувана. Тому й не цікавить активних молодих українців тема власності, ЖКХ, створення ОСББ. А наявність власного житла у кожного громадянина - це основа благополучного розвитку держави. Бо люди, які не мають такої власності, живуть в очікуванні, а отже – неповноцінно.

Але головне те, що я жодного разу не помічала у понаєхавших заздрості щодо корінних киян та їх квартир. Вони зазвичай мають гарне почуття гумору, генетичний запас народної мудрості і тваринного терпіння, щоб притулитися до холодних батарей і оптимістично подумати - «скільки тої зими!».