Україні срочно нада якесь нове масове іскуство, бо те, шо є, мені категорично не нравицця. Патаму шо воно тупо не виконує своїх функцій. А імінно, не дає мені образців для подражанія. Таких, шоб я хотів учицця їхнім добродєтілям, переживать і радувацця за них, шоб мораль ковшом черпать.

Де герої, я вас спрашую? Де оті-во, шо душу й тіло рвуть до бою? Де страсть і угар великих побєд? Де скупа чоловіча сльоза на пагонах повєрженого врага? І кохання – шоб до гроба і без порнографії – де? Як і любов до вітчизни, щоби чиста, хрустальна й високотехнологічна, й не в шароварах чи, ще хуже, без шароварів?

Де всьо це, га? Чого вокруг одні антитези, декаданс і розпад усього, шо за красою і величчю хоть трохи більше за піявку?

Случились ці мислі в моїй голові акуратно після недавнього ночного сіанса всенародної боксотерапії. Це ж тільки у нас бокс – не обичний вид спорту, а волшебний. Бо када хто-то з Кличків готовицця вийти на ринг, весь народ вкраїнський готовицця до високого злету патріотичних почувань, до очірідного тріумфа волі, до буяння гордості. Це почті то же саме, када на всіх екранах страни показують Миколу Яновича Азарова, тіки наоборот.

Брати Клички – це вкраїнська народна туга по тому безхітросному героїзму, який не откладує діла в довгий ящик, а зразу лупе по морді. Бо імінно цього людям не хвата, када вони дивляцця новозті, получають квитанції за квартплату, наслаждаюцця безкоштовною медициною, соціальним захистом чи ще якимто покращенням життя.

Нікому не нада герої ума чи совісті, бо шо із них толку? От, наприклад, в одному недавньому інтерв’ю український гєній шахмат, жива лєгєнда планети Василь Михайлович Іванчук розказував таке: їде він у поїзді, нікого не трогає. Аж тут його сусіди по купе сначала возбуждьонно вибігають, а потім ще возбуждьонніше забігають і тянуть Іванчука з собою, мовляв, ти тута сидиш собі грибом і дажи не догадуєшся, з якою знаменитістю оказався в одному вагоні, – з самим Василем Вірастюком!

Я, звісно, не агітірую народ за те, шоби при случаї дєлать навпаки: брать Вірастюка в охапку, шоб він побачив Іванчука – й прозрів од благодаті. Бо врем’я таке, шо пат – він всюдисущий, і тому марно пояснювати людям, шо мат – це вовсі не природна реакція організму на дії чинної влади, а символ пиримоги, здобутої у героїчній, достойній наслідування, боротьбі інтілєктів.

Отже, з типом героїв, яких нада сучасному суспільству, все більш-менш зрозуміло. Тіки от лишаєцця відкрите питання: де їх брать?

Всьо ж таки спорт – це якато фігня з погляду вічності. Ще вчора казалось, шо Шевченко в масовій свідомості чаще забиває голи, ніж начитує “Заповіт”, а сьоні? Де той Шевченко, який стотисячні трибуни піднімав і опускав одним взмахом ноги? Одні тіки футболки на Андріївському узвозі нагадують: та да, було колись, ревіли гармати.

От і по фейсбуках люде пишуть: ну, харашо, єзть у нас гордость нації – брати Клички, поруч з якими всі мордовороти світу якіто плюгаві, клишоногі й вислозаді. А шо жи буде дальше? Оно старшому Кличку і щаз уже непросто возицця з молодими падонками, йому вже Кікабідзе на вухо шепче нашот “мої года – моє багацтво”.

Чисто теоретично масове іскуство в ролі постачальника героїв – надьожніше. А при удачному збігові обставин – так і довговічніше намного. Тіки ж де воно?

В тілівізорі? Нє, там одні тіки смішні й жадні хахли, які ради бабла або рожі корчать, або жінками міняюцця, або пісні оруть так іскріннє й нілєпо, шо в глядачів щезає остання надія на відродження нації.

В сучасне візуальне іскуство – туда взагалі без нашатиря, гумових чобіт і вантуза лучче не потикатись, ібо єдиний присутній в цьому пространстві героїзм заключаїцця в тому, шоб назвати якето лайно іскуством і здійняти галас, єслі така дефініція комуто не понравицця.

Німного лучче діла в сучасній музиці, й саме тому її ніде не чутно. Хотя і там з героями – суцільні катастрофи. Один када-то був зіркою рок-сцени, але в останні роки все більше тусується зі смішними і жадними хахлами на каналі “1+1” – то танцює з ними, то співає.

Інший, младший напарнік по харізмі, прокрався дажи в дипутати – але на порозі героїзма і дурнуватої жертовності дрогнув, і типер іграє джаз.  А третій – так той взагалі вже много років співає, шо “не хоче бути героєм України”. Ну, і не нада. Як то кажуть, лучче Елтон Джон на сцені, ніж Вітні Г’юстон в готелі.

Шо там ще осталось? Кіно, тиатр, опера, балєт? Так все це дуже скучно, або його нима, або десь поділося, або воно дажи в інтернет не влазить, бо хто ж здатен такі габарити пропихать у маси?

Тож вся надія – тіки на літературу і нових ліричних героїв. Які умітимуть не тіки розрубувати москаля напополам, але й придумають хитрі уловки, як би це вміння використать у двадцять першому столітті, – шоб у цивілізованому ключі й із дотриманням демократичних принципів.

Коєшо вони, нові ліричні герої, вже уміють. По-перше, вони показують, шо власть у сучасній Україні – сугубо літературоцентрична, й тому постійно уявляє себе персонажами творів Винничука або Шкляра; причому власть так уміло підбирає собі створені сучасними художниками образи й тіпажі, шо нікада не ошибаєцця. От, я вам гарантірую, ніхто ж в уряді не прецтваляє себе отаманом Чорним вороном. А героєм епічної поезії Винничука – це пожалуста.

Так шо не нада стонать, дорогі співвітчзники. Нові герої вже на підході. Ваше діло маленьке – не провтикать, када вони одкриють двері ногами і спитають: ну шо тут?